Василь Денисюк ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: КОЛИ МОВА МАТИМЕ НЕЗААНГАЖОВАНУ ІСТОРІЮ?
Василь Денисюк
м. Умань, Україна
ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: КОЛИ МОВА МАТИМЕ НЕЗААНГАЖОВАНУ ІСТОРІЮ?
Досить модний і надзвичайно дражливий процес поділу спадщини, що донедавна проголошувалася спільною, торкнувся й історії та мови, зокрема їх найдавніших періодів. Залишається досі актуальною проблема встановлення мови-основи, від якої пізніше утворилися українська, російська та білоруська мови. Справді, від якої мови вони беруть свій початок?
За висвітлення цих питань, пов’язаних з походженням української мови, беруться як історики та філологи-мовознавці, так і журналісти, лікарі, вчителі тощо. Радує їх щирий патріотизм, намагання піднести престиж рідної мови. Та чи дає позитивні результати таке розмаїття думок і висновків? Безперечно, ні. Тому що майже всі вони ґрунтуються на емоціях, незнанні конкретних історичних фактів і наукових джерел та невмінні оперувати ними. Видаючи бажане за справжнє, аматори надають науці ведмежу послугу, вводячи в оману простих читачів. Наприклад, можна почути, що українська мова давніша за санскрит і є нібито праматір’ю всіх індоєвропейських мов, а загадкова Атлантида – первісна Україна, та інші непорозуміння. Прикро читати, що дехто з авторів «славнозвісних» статей узагалі відмовляє українському народові в його власній історії та мові, вважаючи його за «малоросійське плем’я», а мову – «малоросійське наріччя».
Дошукуючись прадавніх коренів української мови, «науковці» припускаються двох найістотніших помилок: по-перше, вони ігнорують той безсумнівний факт, що українці – частина слов’янського світу, а українська мова – одна зі слов’янських мов (отже, не може бути «чистої» української історії поза зв’язками з історією інших слов’янських народів та їхніх мов); по-друге, вони часто плутають мову українського народу із сучасною українською літературною мовою, яку ми чуємо по телебаченню, й не розуміють, що дослідити походження української мови – це насамперед з’ясувати послідовність, час і місце виникнення окремих українських діалектних рис, оскільки саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними ознаками української мови.
Для наукового розуміння історії української мови важливе значення має з’ясування мовної ситуації в період давньої нашої держави – Русі. Характерні особливості, необхідні для статусу самостійних мов, зокрема й української, формувалися на Русі дуже повільно й не синхронно, починаючи ще з праслов’янського періоду, який закінчився в середині І тис. н. е., і були зумовлені як внутрішніми законами мовного розвитку, так і впливом різних позамовних чинників. Про початки української мови різні вчені висловлювалися по-різному. Наприклад, О. О. Потебня вважав, що українська мова за часів Русі вже існувала. Цієї ж думки дотримувався й А. Ю. Кримський. На думку М. А. Жовтобрюха, специфічні звукові риси української мови інтенсивно складалися вже в період ІХ–ХІІІ ст., проте української мови як самостійної мовної системи тоді ще не існувало – вона сформувалася лише на початку XIV ст. Таку ж позицію займав спочатку і В. В. Німчук, який спеціально досліджував проблему походження української народності і який згодом довів неоднорідність києворуського мовного ареалу. Лінгвістична дискусія на початку 90-х років ХХ ст. засвідчила неабияку актуальність проблеми походження української мови (див. розвідки Ю. О. Карпенка, Г. П. Півторака, О. О. Тараненка, В. М. Русанівського, О. В. Царука та ін.). Цій складній проблемі присвячено спеціальну наукову конференцію «Походження й розвиток української мови та її говорів» (м. Житомир).
Мовна (а точніше – діалектна) ситуація на києворуській етномовній території визначалася насамперед особливостями розселення слов’янських племен у Східній Європі. Сучасні дослідники одностайні в тому, що на початок нашої ери слов’янські племена проживали на величезній території – від Прип’яті й до зони Степу і від Середнього Дніпра до Одера, включаючи й польське південно-балтійське Примор’я. Освоєння слов’янами Східної Європи відбувалося двома міграційними потоками протягом І тис. н. е. з двох центрів: із Дніпровсько-Західнобузького межиріччя і з Південної Прибалтики. Змішування слов’ян із балтійським і фінно-угорським населенням мало значний вплив на формування білоруських та російських діалектів. Усе це спричинило найдавніший поділ давньої східнослов’янської мовної території на два протилежні діалектні ареали – північний і південний. Саме на основі південноруських діалектів і формувалася українська мова.
Не варті уваги ті безпідставні докази, що в період Русі функціонувала російська мова. Усі вони базуються на теорії М. П. Погодіна, який вважав, що оскільки російська мова має більшу схожість із церковнослов’янською, аніж українська, а книжна й жива мови майже тотожні, то це означає, що на Київщині тоді жили росіяни, які говорили, відповідно, російською мовою. Українці ж, за його теорією, після зруйнування монгольською ордою Києва зійшли з Карпат і заселили центр та північ України, нібито це були їхні споконвічні землі.
Не витримує критики і теорія про роль «старшого брата». У книзі «Міфи й правда про трьох братів зі спільної колиски» Г. П. Півторак переконливо довів, що насправді все було навпаки: «старший брат» виявився наймолодшим.
Українська мова пройшла довгий і складний шлях розвитку. Тому немає ніякої потреби штучно її збагачувати чи збіднювати, прикрашати легендами і міфами. Потрібно ставитися неупереджено до всього набутого наукою та менше зважати на закиди сучасних політиків.