Оксана Зубрейчук РЕФЛЕКСАЦІЯ ѣ В ГОВІРЦІ СЕЛА ШОЛОМКИ ОВРУЦЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Оксана Зубрейчук
м. Житомир, Україна
РЕФЛЕКСАЦІЯ ѣ В ГОВІРЦІ СЕЛА ШОЛОМКИ ОВРУЦЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Найголовнішим маркером антської фонетичної системи серед голосних, як зауважував О. Царук, є трансформація давнього дифтонга, що має кириличне позначення як ѣ. Дослідники вказують, що монофтонгізація ІЕ дуже давня. Одні стверджують, що така трансформація фонетичного наповнення яскраво виражена ще у ХVІІІ столітті, зокрема про це писав Є. Тимченко. Натомість С. Лер-Сплавінський описує наявність в українській літературній мові і на місці ѣ уже в ХІ ст. Важливо зазначити, що історія розвитку ѣ має велике значення для дослідження проблем постання слов’янських діалектів і мов, адже трансформація цього звука на різних територіях була не однотипною.
Рефлекси ѣ в середньополіських говірках діалектологи описують по-різному. Дослідження 60-х років фіксують наявність дифтонга ІЕ (Ф. Жилко), та вже в 70–80 роках ХХ століття М. Никончук стверджує про вимову монофтонгів на місці ѣ, хоча спостерігає часткове збереження в мовленні представників старшого покоління, зазначаючи, що як і в закритих, так і у відкритих складах артикуляція характеризується «однорідністю підняття, гомогенною висотою тону, локалізацією та статикою активних органів під час витримки» [4, с. 111]. Підсумовуючи, М. Никончук зазначає, що давній ѣ розвинувся в ê у новозакритому складі та в е у відкритому [4, с. 115]. Це означає, що в правобережнополіських говірках відсутні складні звуки двокомпонентної фонетичної структури в наголошеному вокалізмі. Такої ж думки дотримується і В. Брахнов, досліджуючи акустичні характеристики поліських дифтонгів. Лінгвісти досліджують рефлексацію ѣ в ê, що розвинулося на місці о в новозакритих складах після зміни першого компонента дифтонга, спостерігаючи послідовну нейтралізацію в ненаголошеній позиції протиставлень ě, е – е (с’êн’і – сенéй) [5, с. 581]. І. Матвіяс, характеризуючи процес монофтонгізації аналізованого елемента, зазначає, що перед голосними звуками, що походять із давнього ѣ, губні приголосні вимовляються твердо [2, с. 51]. Натомість С. Бевзенко зауважує, що відповідно до давнього ѣ у наголошеній позиції виступає звичайно дифтонг [іе], а в деяких говірках монофтонг [і], водночас як у ненаголошеній позиції найчастіше маємо [е] чи [и] при звичайному твердому приголосному перед ним [1, с. 205].
Досліджуючи говірку с. Шоломки Овруцького району Житомирської області, ми зробили висновок, що рефлекси ѣ не мають дифтонгічних фонетичних ознак у мовленні сучасних діалектоносіїв. Спостереження показують, що артикуляція всіх голосних за тривалістю в часі не перевищує меж тривалості простих голосних звуків. Отже, у системі вокалізму досліджуваної говірки дифтонги відсутні. Натомість на місці давнього ѣ в новозакритому складі виступає звук неоднорідної артикуляції, так званий закритий [ê], наприклад: в·êк, 'д’êт'к´і, су'с’êд, д’êў'к´і, 'с’êчка, д’êд, с’êч'карн’а, 'б·êд'на, с’êў, л’êт, бêдно'та, в’êн'чан’йе, 'с’ê'м’йам·і, хо'д’êм, ка'м·êн'ч·ік, сн’êг, сп·êў, п·êч, по'б·êг', заг'р’ê'бвал’і тощо. Закритий [ê] виступає і у відкритому складі: не'д’êля, по'л’êно, ўс’ê, 'рê'же, 'рê'зане, по'йê'хал’і, роз'мê'раў, од'р’ê'же, на'с’ê'йал’і, 'цêлиĭ; досить часто в М. та Д. в.: со'б·ê, ст’ê'н’ ê, с’ê'м'йê, зем'л'ê. Зрідка у відкритому складі функціонує звук [е]: м·е'шок', д’е'теĭ, сп·е'вала,
Отже, на місці ѣ в досліджуваній середньополіській говірці функціонують монофтонги трохи нижчого підняття [ê] та середнього [е].
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія : навч. посібник / С. П. Бевзенко. – К. : Вища школа, 1980. – 248 с.
2. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1990. – 168 с.
3. Никончук М. Правобережнополіські говірки в лінгвогеографічному висвітленні : монографія / Микола Никончук. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2012. – 316 с.
4. Українська мова: Енциклопедія / редкол. Русанівський В. М., Тараненко О. О., Зяблюк М. П. та ін. – 2-ге вид., випр. і доп. – К. : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с.