Оксана Зелінська. ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

30.12.2015 12:02

Оксана Зелінська

м. Умань, Україна

 

ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

 

Час відліку нової літературної мови традиційно починають від «Енеїди» І. Котляревського, Наприклад, Л. Булаховський писав: «Літературною постаттю, що втілює в своїй художній творчості риси нової національної писемної мови був І. П. Котляревський» і обґрунтовував це тим, що «вияви виразної народної стихії в художньому письменстві XVII – XVIIІ ст. здебільшого не показові з погляду демократичних тенденцій, які могли б уже заявити про свої права» [2, 10]. Водночас учений акцентує, що виникнення літературної мови не слід уявляти собі просто як факт першого з’явлення на письмі продуктів художньої творчості: «Літературні мови як щось стале виникають звичайно не відразу, а як сума спроб, вдалих і невдалих, часто як окремі струмочки і струмки, доки не з’явиться серед представників слова, що вибивається наверх, авторитет, художній або граматичний чи взагалі стилістичний, писемні твори якого вже не сприймаються як спроби, а стають зразковими і надовго визначають шляхи мови, що він її репрезентує» [2, 16]. У фундаментальній праці «Виникнення і розвиток літературних мов» Л. Булаховський зауважив, що момент, коли власне починається літературна мова, далеко не завжди піддається пізнанню, його можна встановити тільки для безписемних мов нашого часу [1, 325].

Подібні застереження висловлено і в академічному «Курсі історії української мови», де йдеться про те, що у творах Котляревського українська літературна мова «уґрунтувалася на основі народно-розмовної мови», але одразу ж до цього висновку подано уточнення, що мова творів Котляревського з’явилася не несподівано, «ця мова мала своїх історичних попередників» [8, 136].

У формулюваннях, що визначають сутність нової літературної мови та оцінках мови творів староукраїнських книжників, включаючи і барокових митців, спостерігаємо певну неузгодженість. Так, одне з «найсвіжіших» визначень сутності нової літературної мови подано в статті до енциклопедії «Українська мова» (вид. 3-тє, 2007 р.), де презентовано традиційне її потрактування: «Нова українська літературна мова почала формуватись у кінці XVIIІ ст. – першій половині ХІХ століття, коли літературно-писемна практика звернулася до живого народнорозмовного джерела. Процес формування української літературної мови на народній основі започатковано творчістю І. Котляревського» [10, 432]. Отже, ознака нової мови – це звернення до народного джерела. Однак звернення до народного джерела відбулося раніше і на повну силу, що констатують історики мови, аналізуючи писемні пам’ятки. Водночас тезі про започаткування народної основи для літературної мови саме Котляревським суперечить повторювана у різних лінгвістичних працях теза, що провідною тенденцією української літературної мови, починаючи з XVI століття є утвердження її на народнорозмовній основі [4, 79; 15, 31]. Про народну мову саме як основу писемності у період до Котляревського констатує В. Передрієнко: «Живе мовлення проникає у писемність не лише у вигляді більших чи менших нашарувань на книжну основу, а й саме стає основою розвитку однієї з двох літературно-писемних мов – руської, або руської посполитої, що з XVI ст. стала відома як «проста мова» і «В епоху бароко інтенсивно розбудовується літературна форма існування української мови, завдяки її нормуванню на основі не тільки книжно-писемної традиції, а й живого народного мовлення» [16, 80]. З цього постає необхідність інакшого потрактування сутності нової літературної мови, переосмислення ролі І. Котляревського, можливо як постаті, яка завершила процес переходу, а не започаткувала. Цікавою в цьому плані видається думка І. Огієнка: «Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче друком став на той бік, яким ішла ще жива мова у XVIIІ-му столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, він міцно зв’язав перервану було в XVIIІ-му… столітті нитку нашої літератури живою мовою» [14, 129]. Крім того, зауважимо, що творчість Котляревського висвітлюється в історії української літературної мови непослідовно й суперечливо. У згаданій колективній академічній праці, підготовленій співробітниками Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні «Жанри і стилі в історії української літературної мови» (1989) автор параграфа «Бурлекс і початки нової української літературної мови» Л. Масенко аналізує причини, що викликали появу неоднозначних оцінок «Енеїди» і спростовує твердження про певну неповноцінність поеми, яку їй приписують через жанр бурлеску. Порівнюючи з європейською літературною традицією, лінгвіст вважає цей жанр історично закономірним в українській літературі і стверджує, що епохальне значення «Енеїди» в тому, що вона наблизила українську літературу до свого народу і вивела її на новий демократичний шлях розвитку» [4, 131–139]. Однак не всі науковці з цим погоджуються. Порівняймо, наприклад, відносно недавні міркування про «Енеїду» О. Ткаченка: «Перший літературний твір, написаний нею [українською мовою], «Енеїда», ще має ознаки цієї староукраїнської традиції. «Енеїда» – твір несерйозний, написаний для розваги, сміху, бо ще несерйозний і погляд автора на саму мову твору…усе створене до Шевченка …ще нічим не провіщало появи великої слов’янської літератури, речника народу, що претендував на відновлення свого місця у світовій історії [21, 39].

До перегляду аксіоматичної визначеної дати народження нової української літературної мови спонукає У. Добосевич. Спираючись на мовні факти, засвідчені в текстах релігійного письменства, дослідниця переконує, що XVI – перша половина XVII століття є періодом, у якому знайшли вияв якісно нові мовотворчі тенденції. Особливо прикметним для цього періоду стає зменшення відстані між живою мовою і мовою Церкви, межа між якими пролягала в царині релігії. У. Добосевич обґрунтовано доводить, що через релігійні тексти, у які потрапляла жива мова, відбувалося опрацювання, шліфування мовного матеріалу, внаслідок чого він набуває ознак літературної мови, а відтак, вважає, що початки української літературної мови на народній основі сягають доби пізнього середньовіччя [3, 353, 356, 360].

Відповідно досі залишається дискусійним питання наступності між старою і новою українською літературною мовою. Детальний аналіз поглядів лінгвістів на цю проблему здійснив М. Жовтобрюх у статті «Давні традиції в новій українській літературній мові» (1970), зазначивши, що «між старою українською літературною мовою в тих її стилях, що виявилися життєздатними в останні десятиріччя XVIII ст. і стали розвиватися на живій народній основі, та мовою, яку започаткував І. П. Котляревський, немає будь-якого розриву, а існує безпосередній зв’язок, органічна спадкоємність» [6, 38]. Згодом такий же погляд висловив М. Пилинський у вступній статті до академічної хрестоматії з історії стилів «Розвиток стилів сучасної української літературної мови» (1983). Учений зазначив: «Досягнення давньої української мови на той час не були забуті і безперечно прислужилися розвиткові нової літературної мови, яка ґрунтувалася на тогочасній народній (південно-східній) основі, з широким урахуванням здобутків попередніх віків». М. Пилинський переконує, що незважаючи на думку окремих мовознавців про повний «розрив» між давньоукраїнською і сучасною українською літературними мовами, зв’язки між ними на всіх мовних рівнях існують і ніколи не переривалися, а також спростовує тезу про єдину (південно-східну) діалектну основу нової літературної мови, у якій насправді у певну уніфіковану систему поєднувалися елементи всіх трьох українських наріч [19, 4, 5, 10]. Про зв’язок літературних мов стверджує В. Русанівський: «…хоч нова українська літературна мова – це якісно відмінне від старої літературної мови явище, все ж вона як у процесі свого творення, так і пізніше – аж до сьогодні – спирається на стару українську літературну мову, особливо на вживану в ній лексику» [20, 212]. Через певний час питання про зв’язок старої і нової літературних мов знову актуалізувала Л. Масенко в публікації «До проблеми спадкоємності старої писемної традиції в новій українській літературній мові» (1995) [9]. Авторка статті аналізує погляди мовознавців, що по-різному оцінювали характер зв’язку нової української літературної мови з попередньою книжною традицією, і схиляється до думки про її перерваність. Дослідниця слушно зауважує, що у вирішенні цієї проблеми велику вагу має питання про функціональне співвідношення елементів народнорозмовного мовлення і книжної основи староукраїнських різновидів писемної мови. Л. Масенко цитує Г. Левченка, який вважав, що для XVII–XVIII ст. характерне знижене використання народної мови: письменники не дбали і не могли дбати про правильне й об’єктивне використання народної мови [9, 41]. Проте науковці попереднього століття так не вважали. Оцінюючи роль І. Галятовського та А. Радивиловського у формуванні української літературної мови, П. Житецький висловив думку, що вони не мали сумніву у літературній правоздатності української мови, розвивали книжну українську мову в тому напрямі, з яким вона виступила ще в другій половині ХVІ ст. як літературний орган народної самосвідомості [5, 123, 187].

О. Купчинський, аналізуючи особливості мови казання М. Смотрицького, констатує: «У «Казанні» наочно показана «гідність української (руської) мови для широкого вжитку, можливість її використання на рівні з апостольськими мовами для богослужб і ритуальних обрядів. М. Смотрицький обстоює вживання української мови в поточному житті та дає теоретичне обґрунтування основ її історичного розвитку. … Мова «Казання» – типова українська (руська) мова XVII ст. – засвідчує власні закономірності еволюційного розвитку, зумовлені різними особливостями доби…». «Казання», отже, ілюструє свою безапеляційну українську спадкоємність (часто одне з кардинальних питань у філологічному джерелознавстві)» [7, 244–245].

І. Матвіяс обстоює думку, що у XVII–XVIII століттях існувало три варіанти літературної мови: слов’яноруська, проста мова і народнорозмовний варіант староукраїнської літературної мови. Зближення простої літературної мови з народнорозмовною весь час посилювалось, і у XVIII ст. у багатьох жанрах народнорозмовний варіант уже став переважати. Мовознавець вважає, що всі варіанти знайшли певне відбиття в українській літературній мові XIX–XX ст. [11, 22, 25].

Проблема спадкоємного характеру літературних мов є предметом постійного зацікавлення В. Передрієнка. Думку про безперервний розвиток лінгвіст ґрунтовно доводить у монографії «Формування української літературної мови ХVІІІ століття на народній основі» [18] та в подальших працях. Так, староукраїнську просту мову вже з XVI століття науковець оцінює як виразне явище переходу до національної літературної мови на тих підставах, що вона широко опиралася на живе народне мовлення, мала розгалужені лексичні і граматичні засоби для відтворення понять не тільки побуту, а й тогочасної науки, релігії, мистецтва тощо [17, 74]. В. Передрієнко також поділяє погляд Ю. Шевельова, який стверджував, що нова українська літературна мова виростає зі старої і не зрікається її кращих традицій, і вважав хибною думку, ніби Котляревський і Шевченко цілком заперечили і відкинули стару книжну мову і збудували нову на голому місці [22, 9].

Водночас на заваді вирішення окреслених проблем стоїть, як спостерегла Г. Наєнко, першочергова увага саме до народних джерел літературної мови [12, 10]. Але ж літературна мова включає в себе не тільки народнорозмовний компонент, вона представлена і суто книжними елементами і стилями, як, наприклад, науковим, реконструкцію якого в українській літературній мові кінця XVI–XVIIІ ст. здійснила Г. Наєнко. Крім того, сучасні дослідники, вважають успішним застосування новітніх методів лінгвістики до вивчення віддалених у часі об’єктів [12, 11]. Вони апробовані, наприклад, О. Нікою, в монографічному описі модусу як дискурсивної категорії на матеріалі староукраїнських текстів і Г. Наєнко – при вивченні наукового стилю на діахронному зрізі XVI–XVIIІ ст. [13]. На нашу думку, факт визнання можливостей новітніх методик аналізу стосовно староукраїнських текстів уже є свідченням спадкоємного зв’язку.

 

Література

  1. Булаховський Л. А. Виникнення і розвиток літературних мов / Л. А. Булаховський // Булаховський Л. А. Вибрані праці : в 5-ти т. – К. : Наук. думка, 1975. – Т. 1. – С. 321–466.
  2. Булаховський Л. А. Питання походження української мови / Л. А. Булаховський. – К. : Вид-во АН Української РСР, 1956. – 220 с.
  3. Добосевич У. Релігійне письменство у формуванні української книжної мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст. / У. Добосевич // Християнство й українська мова : матеріали наукової конференції. Київ, 5–6 жовтня 2000 року. – Л. : Вид-во Львівської богословської академії, 2000. – С. 353–361.
  4. Жанри і стилі в історії української літературної мови / В. В. Німчук, В. М. Русанівський, І. П. Чепіга та ін. ; відп. ред. С. Я. Єрмоленко ; АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – К. : Наук. думка, 1989. – 238 с.
  5. Житецький П. Г. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. / П. Г. Житецький // Житецький П. Г. Вибрані праці. Філологія / упоряд., вст. ст. і прим. Л. Т. Масенко. – К. : Наук. думка, 1987. – С. 19–138.
  6. Жовтобрюх М. А. Давні традиції в новій українській літературній мові / М. А. Жовтобрюх // Мовознавство. – 1970. – № 2. – С. 27–40.
  7. Купчинський О. Мова «Казання» Мелетія Смотрицького на похорон отця Леонтія Карповича 2 листопада 1620 року / Олег Купчинський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. ССХLVІ. Праці Філологічної секції. – Львів, 2003. – С. 219–245.
  8. Курс історії української літературної мови / [за ред. академіка АН УРСР І. К. Білодіда; відп. ред. К. К. Цілуйко]. – К. : Вид-во АН УРСР, 1958. – Т. 1: (Дожовтневий період). – 595 с.
  9. Масенко Л. Т. До проблеми спадкоємності старої писемної традиції в новій українській літературній мові / Л. Т. Масенко // Мовознавство. – 1995. – № 4–5. – С. 39–45.
  10. Масенко Л. Т. Нова українська літературна мова / Л. Т. Масенко // Українська мова. Енциклопедія / редкол. : В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. – 3-е вид. зі змінами і доп. – К. : «Укр. енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2007. – С. 432–434.
  11. Матвіяс І. Варіанти української літературної мови / І. Матвіяс. – К., 1998. – 162 с.
  12. Наєнко Г. М. Науковий текст середньоукраїнського періоду в лінгвостилістичному, текстолінгвістичному й комунікативно-функціональному висвітленні : монографія / Г. М. Наєнко. – К. : «Освіта України», 2013. – 404 с.
  13. Ніка О. Модус у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. / Оксана Ніка. – К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2009. – 444 с.
  14. Огієнко І. Історія української літературної мови / І. Огієнко / упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та прим. М. С. Тимошик. – К. : Либідь, 1995. – 296 с.
  15. Чепіга І. Деякі синтаксичні явища в мові Пересопницького Євангелія / Інна Чепіга // Українська мова. – 2001. – № 1. – С. 31–34.
  16. Передрієнко В. А. Бароко в контексті стильового розвитку староукраїнської літературної мови другої половини XVI–XVIII ст. / Передрієнко В. А. // Магістеріум. – 2014. – Вип. 57 : Мовознавчі студії. – С. 79–84.
  17. Передрієнко В. Проблема вивчення староукраїнської літературної мови другої половини другої половини XVI – XVIІІ століть / В. Передрієнко // Магістеріум: Мовознавчі студії. – Вип. 37. – К. : Вид во Нац. ун-ту «Києво-Могилянська академія», 2009. – С. 71–74.
  18. Передрієнко В. А. Формування української літературної мови ХVІІІ столітті на народній основі / В. А. Передрієнко. – К. : Наук. думка, 1979. – 143 с.
  19. Пилинський М. Розвиток стилів сучасної української літературної мови / М. Пилинський // Стиль і час. Хрестоматія. – К. : Наук. думка, 1983. – С. 3–16.
  20. Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов / В. М. Русанівський. – К. : Наук. думка, 1988. – 231 с.
  21. Ткаченко О. Українська мова і мовне життя світу / Орест Ткаченко. – К. : Спалах, 2004. – 272 с.
  22. Шевельов Ю. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського / Ю. Шевельов. – Чернівці : Рута, 1998. – 79 с.
Назад