26.01.2017 10:32

Наталія Загоруйко

м. Умань, Україна

 

ЛЕКСИКА НА ПОЗНАЧЕННЯ КОЛЬОРУ У ТВОРАХ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

 

Для стилю Нечуя-Левицького характерне широке побутоописання, використання яскравих барв в описах, уживання народної лексики чи жаргону певного соціального прошарку.

Синтез реалістичної конкретності з колоритністю, живописною образністю, з контрастами світлих постатей і темного тла (згадаймо, наприклад, обличчя Нимидори у темній хаті, висвітлене вогнем з печі, або наче різьблені постаті рибалок, що сидять вночі навколо багаття) становить характерну прикмету творчої манери І. Нечуя-Левицького [4, с. 65].

Особливо багатогранним і різноманітним є багатство кольорів у природі. Це вплинуло на творчість І. Нечуя-Левицького, який виявив себе великим майстром у змалюванні щедрої української природи, і небагато знайдеться письменників, які могли би змагатися з Нечуєм-Левицьким у «почутті природи», в умінні її бачити й описувати.

При змалюванні картин природи серед колоративів панівною за частиномовною належністю категорією є прикметник (у шести досліджуваних прозових творах їх аж 125), на другому місці – дієслово (35), прислівників – усього 5, а іменники, дієприкметники, дієприслівники зовсім відсутні. Пояснити переважання прикметників можна тим, що ця частина мови виражає безпосередню ознаку за кольором, тоді як дієслово – це вже перехід цієї ознаки в дію, тобто перетворення її на динамічну ознаку.

Для стилю І. С. Нечуя-Левицького типовим є використання при змалюванні природи зеленого кольору. Стилістична функція цього кольору – показати живу рослинність, буяння її, відповідну пору року – весну, літо. Поруч із зелений автор уживає і його відтінки – темно-зелений, ясно-зелений, а також поєднання – жовто-зелений. Тут спостерігаємо нагромадження «зелені»: От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче мʼячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між мʼякими, зеленими, ніби оксамитовими берегами вʼється гадюкою Раставиця [4, с. 438].

Зелений колір письменник використовує також при описі землі: А над зеленою землею синє-синє та глибоке літнє небо, отже, можемо зрозуміти, що зелена земля – це літня, квітуча земля, вкрита травою, рослинністю, зеленню.

Дієслово зеленіти означає дію чи стан як процес, в цьому можна пересвідчитися на такому прикладі: Плисковаті, широкі острівці, поділені самовілками і рукавицями, зеленіли лозами й сінокосами [4, с. 143].

Використовує митець й інші колоративи, виражені дієсловами, цим він підкреслює різноманіття процесів і дій у природі. Наприклад: чорніли бори; жовтіли, синіли й червоніли лучані квітки; синіло пишне, кругле, лисніюче небо; а таке словосполучення, як синів ранній степовий сон, можна навіть вважати авторським неологізмом.

Осінню природу І. Нечуй-Левицький зображує за допомогою інших кольорів: Надворі сіріло осіннє небо, закрите важкими темними хмарами, сірів рідкий туман над мокрою землею [4, с. 148].

Яскравим виявом протилежностей у природі є й різні за значенням барви. Вони можуть бути виражені різними частинами мови. Наприклад: Ясний місяць зблід, засоромившись зірки та червоного ранку. Змагаються між: собою день і ніч. Як глянути на захід сонця, там стояла місячна бліда ніч; а глянути на схід сонця, там починався ясний, рожевий день. Хрести на Пречистянській церкві вже залисніли червоним, вранішнім жаром, а по білих стінах світив місяць жовтим промінням. Навіть одна половина діда Панаса була в ночі, а друга зачервоніла ранком по білій сорочці, білій бороді [4, с. 96].

У творчості І. Нечуя-Левицького серед лексики на позначення кольору здебільшого використовуються прикметники без вияву ступеня якості, лише у слові чорнувате (небо) за наявності суфікса ‑ува- можемо зробити висновок, що цей колір виявлений неповною мірою: «На заході понад зеленим лісом небо було синє-синє, аж чорнувате». Автор недарма вживає таку колоративну ознаку неба, адже, як твердять дослідники, синій колір витворився із чорного, отже, він має з ним дещо спільне.

У змалюванні картин природи І. Нечуй-Левицький переважно використовує загальновживані слова-колоративи, хоч трапляються і деякі неологізми. Наприклад, «зеленокосі русалки». Досить цікавий і кольоровий образ «зачервоніли білі гуси». Зрозуміти його значення можемо з контексту: Зачервоніли білі гуси, що спочивали на маленькому зеленому острівці, кимсь не загнані додому [4, с. 96]. Тож гуси зачервоніли – значить встали і пішли. Оскільки лапи в гусей червоні, то автор, щоб надати яскравості зображуваному, вживає такий колоратив не для «фарбування» об’єкту, а для передачі дії, для створення динамічного образу.

Яскравим є і неологізм-композит з колоративним значенням яснолиций: «засоромились зорі яснолицього» (так автор називає місяць).

Доволі широкою і багатою палітрою представлені у творчості І. Нечуя-Левицького постійні епітети – ознаки кольору. Найбільш уживані в описах природи такі епітети: «синє небо», «чорні хмари», «золоте сонце», «зелені верби», що наближає їх до фольклорних колоративів.

Дуже дотепно використано фольклорний образ грози над морем, де кольори явищ природи є паралеллю до характерів і дій героїв: Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї як дві чорні хмари, наближалися одна до другої [4, с. 150].

Частота використання порівнянь як засобу колоративності дещо більша, ніж епітетів. Загалом І. С. Нечуй-Левицький послуговується порівняннями, утвореними за допомогою сполучників та назв реалій – носіїв певного кольору.

Отже, засобами колоративності в пейзажах І. С. Нечуя-Левицького є головним чином прикметники-епітети, дієслова на означення кольорів та порівняння.

По-іншому, але не менш яскраво і колоритно, використовує І. С. Нечуй-Левицький колоративи при творенні портрету, тобто опису зовнішності персонажа і його одягу, що допомагає проникнути у внутрішній світ героя, побачити його психологію, душевні порухи, визначити вдачу тощо. При цьому існує пряма залежність між зовнішньою і внутрішньою красою чи потворністю людини.

У створенні портрету персонажа найбільшу кількість колоративів становлять прикметники (у 6-ти творах – їх 100), дієслів ужито мало (10), а іменники майже не використовуються (лише 2). В описах одягу персонажів також переважають прикметники-кольоропозначення (85), тоді як дієслів – 2, а іменники, дієприкметники та дієприслівники взагалі відсутні.

Отже, у змалюванні портрету серед колоративів найбільшу групу складають прикметники, що є типовим для української мови, оскільки поняття «ознака» притаманне насамперед прикметнику, що, зокрема, є ознакою стилю І. С. Нечуя-Левицького.

Коли автор творить позитивний образ, він використовує такі кольори, які допомагають читачеві уявно змалювати персонаж і пройнятися до нього симпатією. Так, змальовуючи портрет Миколи Джері, автор уміло відтворює гармонію кольорів, цілісний життєвий колорит: Чорна смушева шапка скотилась з голови траву. Чорне волосся на голові, чорні брови дуже виразно блищали на білій свиті [4, с. 437]; Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син Микола. Гаряче сонце заглянуло під грушу, обсипало вогнем білу сорочку, чорняве лице [4, с. 438].

Тут спостерігається нагромадження чорного кольору. У цьому описі також чітко виокремлюється контраст чорного волосся, чорних брів з білою свитою. Чорний колір і білий колір – це класичний мовний антонім. Чорний колір волосся, брів, очей та карий колір очей – це традиційний народний ідеал краси молодої людини. Лексема чорнявий має суфікс -ав-, який означає неповноту ознаки.

Рідше в описах персонажів, зокрема при змалюванні очей, зустрічаються кольори: синій, сірий, темно-сірий, ясно-сірий, темний (темні очі). Наприклад, змальовуючи портрет Стася Ястшембського, автор використовує позитивні кольори, які допомагають відтворити справжню сутність героя: В його синіх ясних очах світилась душа добра, а на білому лиці була розлита така симпатичність, що проти волі притягувала до його душу в кожного [4, с. 13].

Білий колір обличчя дає нам зрозуміти, що ця людина молода, гарна, здорова. Саме таке значення білого кольору в загальнофольклорному постійному епітеті.

Щодо опису кольору брів, то, крім чорного, трапляється ще й темно-русий колір, що теж указує на красу обличчя: Темно-русі брови лежали низько, над самими очима. Сині невеличкі очі світились тихо-тихо, як підіймала вона віка [4, с. 38].

Коли ж письменник використовує сірий, ясно-сірий колір очей, особливо в поєднанні з «негативним» кольором – рудим (для портрета), то цим він хоче викликати відразу до персонажа: З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, такі сірі, неначе Хшановський був зовсім без очей. Над губами стриміли, неначе позасмоктувані, маленькі вусики, а руденька борідка розділялася на два довгі клиночки і вся світилась наскрізь [4, с. 25].

Рудий колір тут слуує для створення комічного уявлення про цей персонаж, а суфікс -еньк- вказує, окрім комізму, ще й на зменшеність, на приниженість образу в очах читача. На нашу думку, руда барва використовується взагалі при описі тварин, а не рис обличчя людини, отже, це є ще одним стилістичним засобом автора, що також іде від фольклору («баба руда, рудий дід»).

Цікавим, колоритним є опис Михалчевського. Автор підкреслює симпатичність: В його лице було матово-біле й делікатне, як в панича, густі чорні брови, темно-сірі ясні очі, лоб високий та круглий, короткий, але тонкий ніс, повні щоки. Чималі повні губи, рожеві й блискучі, дуже виразно червоніли з-під густих чорних вусів. Повна біла шия здавалась ще білішою од чорної хустки, з-за котрої висіли широкі комірчики з білого, не дуже тонкого перкалю [4, с. 29].

Краси цьому обличчю, крім темно-сірих ясних очей, додають ще й рожеві блискучі губи. І щоб підкреслити їх привабливість на фоні чорних вусів, Нечуй-Левицький використовує дієслово червоніли. В описі наявний контраст: біла шия з чорною хусткою, але не просто біла шия, а біліша. Компаративний суфікс -іш- у цьому слові виконує функцію більшого вияву ознаки прикметника.

Контраст має місце і при змалюванні портрета старого Кайдаша. Письменник різко протиставляє чорний фон і білий одяг та бліде лице Кайдаша: Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здавалась чорною Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами [4, с. 58].

До світлотіней І. Нечуй-Левицький звертається дуже часто; недарма І. Франко називав його артистом зору. Усе ж найчастіше І. С. Нечуй-Левицький використовує контраст чорної і білої барви, оскільки він є класичним опозитом.

Таким чином, у змалюванні портрета Нечуй-Левицький використовує народні традиції (чорні брови, чорні очі, чорні коси, чорні вуса, білі руки, біле лице та ін.), оригінально використовує деякі кольори, створює образи за допомогою нагромадження певного кольору (найчастіше чорного). Щодо частиномовної належності колоративів, то тут переважають прикметники та дієслова на позначення барв, переважають основні кольори спектра, а напівтони, складні кольори вживаються рідко. На означення кольору часто використовуються назви квітів (рожі – рожевого, півоній – червоного), плодів (калини – червоного, яблук – рожевого).

Проаналізувавши використання автором кольорів при описі одягу персонажів, можемо побачити, що тут наявні всі барви кольорової гами, але найчастіше використовується червоний колір (чоботи, пояс, хустка, запаска, квітки на горсеті чи хустці, різні стьожки, мережки, намисто); чорний колір (свита, сукня, горсет, сюртук, хустка); зелений (пояс, хустка, китиці на хустці, спідниця, сукня); синій (жупан, керсет, шаровари, сюртук); білий колір (сорочка, сукня, капелюш, комірчик, керсет, хусточка). Це саме ті кольори, які були в національному українському вбранні жителів Черкащини тих часів, і тут наявні фольклорні традиції: На пани Високій була ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного червоного кольору [4, с. 135]; Пишно вивʼязала Ганна голову, як та краля, червоною великою хусткою з білими та зеленими китицями. На ногах горять, мов жар, червоні сапʼянці [4, с. 43].

Поряд з «чистим» червоним автор використовує відтінок цього кольору – кровʼяний, який походить від іменника кров: На йому були широкі штани по жовтому полі з темно-червоними, кров’яного кольору вузенькими смужками, пасові чоботи на колодочках [4, с. 18].

Проте до кінця збагнути і пояснити своєрідність використання І. С. Нечуєм-Левицьким усіх колоративів у межах невеликого дослідження неможливо – їх дуже багато, тому ми обмежилися лише деякими прикладами використання барв при змалюванні портрету.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1.      Горобець В. Й. З історії назв кольорів в українській мові / В. Й. Горобець // Культура слова. – Вип. 12. – К., 1977. – С. 56–65.

2.      Грибова Л. О. Прикметники – назви кольорів – як засіб художнього зображення / Л. О. Грибова // Українська мова і література в школі. – 1978. – № 10. – С. 42–51.

3.      Китова С. А. Функції кольоропозначень в обрядовому фольклорі України / С. А. Китова // Міф. Фольклор. Література : науковий збірник. – Черкаси, 1994.

4.      Нечуй-Левицький І. С. Твори у двох томах. Т. 2. Повісті та оповідання / І. С. Нечуй-Левицький. – К. : Наук. думка, 1986. – 637 с.

5.      Фридрак В. М. Веселкове різнобарвʼя (прикметники-кольороназви) / В. М. Фридрак // Українська мова і література в школі. – 1991. – № 10. – С. 51–55.