26.01.2017 21:38

Наталія Торчинська

м. Хмельницький, Україна

 

РОЛЬ ІНТЕРПОЗИЦІЙНИХ РЕМАРОК У ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

 

Сучасна лінгвістика характеризується наявністю низки досліджень, присвячених питанням функціонування чужого мовлення у різностильових текстах (А. Багмут, І. Білодід, Н. Гут, П. Дудик, Н. Ладиняк, О. Мельничук, Л. Рокіцька, М. Плоткіна, П. Плющ І. Томусяк, М. Чашка та ін.), причому предметом вивчання стають усі структурні елементи: пряма, непряма, невласне пряма мова, слова автора, діалоги, монологи, полілоги тощо.

Мета нашої розвідки – визначити роль інтерпозиційних авторських ремарок у структурі художнього тексту (на матеріалі творів В. Винниченка).

О. Селіванова зазначає, що пряма мова – це не пристосоване до мовлення автора, точно відтворене чуже висловлення, яке здебільшого супроводжується так званими словами автора, що містять інформацію про адресанта прямої мови, іноді і про обставини, джерело фіксації, спосіб такого висловлення [2, с. 508].

Отже, у складі конструкцій із прямою мовою виділяються два функціонально різні складники – слова автора, що належать тому, хто цитує або певним чином коментує чуже мовлення, і власне чуже мовлення, передане без будь-яких змін, зі збереженням властивих йому емоційно-модальних характеристик.

За Г. Чумаковим, типологія авторських уведень визначається низкою факторів: місцем розташування; конструктивно-цільовою спрямованістю; ступенем охоплення реплік; характером основної, власне ввідної частини («ядром введення»); структурою ввідного ядра [3, с. 62].

Із синтаксичного погляду, слова автора можуть оформлятися як простим, так і складним реченням, що стоїть у препозиції (Але злегка вклоняюсь їй і кажу: – Досить дотепно ви згодились: він мені винен девʼятсот карбованців (1, c. 208)), інтерпозиції (– Нічого, ти не турбуйся!.. – ніяково усміхаюсь я. – Я тільки хотів би побалакати з тобою (1, с. 248)) або постпозиції (– О, ні! – ці слова живо й з таким ляком вириваються у мене, що я сам дивуюсь (1, с. 251)) щодо тих синтаксичних конструкцій, якими передається чуже мовлення.

Окрім традиційних позицій ремарок, науковці також виділяють й інші типи [3, с. 62], що зумовлено індивідуальною авторською манерою письма: кругові (препозиційно-постпозиційні): Я зітхаю і з досадою кручу головою, як справжній п’яниця. І раптом я чую тихий жіночий голос: – Може, подати чого-небудь, Якове Васильовичу? – Я злякано розплющую очі і швидко підводжусь. Позаду канапи сидить Шапочка з книжкою на колінах, без капелюха, як у себе дома (1, с. 315); перехресні (ввідні слова і пряма мова кілька разів перехрещуються): – Роздягніться!.. – злякано й тихо каже вона. – Ідіть собі Присю: це до мене! (1, с. 213); нульові (коли пряма мова вплітається в розповідь без ввідних слів): Біля її очей виступила фарба, і здається, що очі горять. – Для чого ти втисся до нас? (1, с. 208) та інші.

Зупинимося на конструктивно-цільовій спрямованості авторських ремарок, тобто на їхньому призначенні. Основна мета більшості слів автора – спеціально вводити пряму мову в палітру тексту, даючи певну оцінку, описуючи обставини мовлення тощо. Проте існує значна кількість таких складників, яка лише з’єднує елементи чужого мовлення, майже не вказуючи на додаткові умови. На нашу думку, таку допоміжну, а не основну функцію, порівняно з іншими типами введень, виконують інтерпозиційні конструкції: – Атож, атож, весна – кажу я. – Чудесна пора (1, с. 205); – Хто скандалить?! – дивується він. – Хто скандалить?! Я?! Це про мене ти? (1, с. 246); – Добре! – згоджуюсь я. – Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так? (1, с. 256).

Зауважимо, що це не означає, що такі одиниці лише з’єднують чуже мовлення, вони можуть нести певну додаткову інформацію, наприклад, указують на особливість мовлення: – Ні виграв! – сухо говорить він. – І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш! (1, с. 237); – Так кажете, викрасти? – знову неуважно питається Панас Павлович. – Так, так, це звичайно, той… (1, с. 230); на стан і динаміку рухів героя: – Ні-ні, голубчику! – злякано кліпає він очима. – Це неможливо. Це цілком неможливо. Шура не згодиться (1, с. 243); – Не знаю!! – раптом з люттю випростовується вона і дивиться на мене широкими від злості очима. – Чуєш? Не знаю! (1, с. 249) тощо.

Здебільшого інтерпозиційні авторські введення побудовані за зразком простого непоширеного або поширеного (переважно обставинами способу дії) та простого ускладненого (відокремленими обставинами та однорідними присудками, означеннями й обставинами) речення. Якщо ж звернути увагу на порядок слів, то провідною тут є інверсія (– Панасе Павловичу! – кажу я з притиском. – Постановили ви, а не я … (1, с. 257)), особливо у простих неускладнених конструкціях.

Подекуди фіксуємо і складні речення (– Через те… – вона перестає говорити на хвильку, бо обережно набирає в цю мить кінчиком квачика фарби, – через те, що я принципіально проти розводу. Я стою за незломність шлюбу, Якове Васильовичу (1, с. 228); Чудово! – грізно стріпує він головою, від чого кільця підстрибують на спітнілому лобі. – Чудово! Буде з мене, буде! (1, с. 248)), які розширюють інформацію про мовця або певні події.

Таким чином, можемо говорити, що семантико-синтаксична завантаженість інтерпозиційних ремарок у художніх текстах значно менша, ніж препозиційних та постпозиційних, що зумовлено саме позицією у структурі прямої мови та змістовою неможливістю (подекуди й непотрібністю) розділяти чуже мовлення авторськими репліками, оскільки це може ускладнити сприйняття тексту.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1.   Винниченко В. Оповідання / В. Винниченко. – К. : Наук. думка, 2001. – 440 с.

2.   Селіванова О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія / О. Селіванова. – Полтава : Довкілля, 2006. – 716 с.

3.   Чумаков Г. М. Синтаксис конструкцій с чужой речью / Г. М. Чумаков. – К. : Вища школа, 1975. – 220 с.